Як завше, душа тягнеться до чогось великого і нового, тому ідея помандрувати штатами хоч трішечкиб а особливо відвідати Grand Canyon мені одразу сподобалася. Тому як тальки випала нагода поїхати в відрядження в Гамерику, я зразу погодився і ще й офоіційно попередив начальство що збираюся там принаймні на пару днів залишитися подовше.

План був простий: добратися до Grand Canyon і залізти в самий низб а потім спробувати звідти назад вилізти. – так що моє начальство коли це почуло навіть почало за мене трішки переживати....

Ну але тепер по порядку :

Політ в гамерику вдрізняється тільки тим шо він дуже довгий (десь так 10-11 годин) і впередбачає посилену перевірку пасажирів – наприклад треба обовязково знімати взуття аби його просвітили разом з речами, а запальнички неможна взагалі заносити в літак (зате можна мати з собою 4 пачки сірників, гм). Так що крім того що я взнав що в моїх черевиках є щось таке, від чого міношукач піщить, ніяких нових вражень я не отримав.

Дуже помагає прийняти якесь снотворне в літаку, бо 11 годин сидіти на місці трошки не цікаво.

Далі була америка... ну що тут розказувати...

А далі був Каньон....

Малий відступ щодо географії:

Як виявилося америка країна досить велика і з мого San Francisco до Grand Canyon виявилося щось типу 1350 км – так десь як від Львова до Франкфурта на Майні. З точки зору здорового американця то не так далеко, по перше тому що в них там все далеко одне від одного розташовано, а подруге тому що вони там все рахують в милях – тоді та сама відстань звучить просто смішно – всього лиш 839 миль.

Спочатку я думав взяти машину на прокат на всю дорогу (бо чесно признатися з автостопом я був не впевнний, а мені ще траба було назад летіти, та й протягом всієї своєї мандрівки я й так жодного автостопщика не бачив), але потім натрапив на двог товаришів які збиралися їхатив Лас Вегас, і оскільки то було мені по дорозі, то я до них пристав.

Дорогу до Лас Вегаса теж можна зробити цікавою – наприклад ми поїхали спочатку на південний схід від Сан Франциско до Національного парку Yosamiti, там починається гірський масив Sierra Nevada, і там же розташовані найвищі гори в Північній Америці, на другому кінці цього гірського масиву, в Sequoia National Park розташовані найвеличезніші дерева, так що туди при нагоді також вартує поїхати, але в принципі й Yosamiti виявився місцем дростатньо цікавим для мандрування, требе і його обовязково запамятати аби відвідадти при нагоді.

Проїхавши через Yosamiti, їдучи строго на південь модна попасти ще в один Національни парк – Death Valley. Death Valley то величезний каньон, який так само є і надзвичайно глибоким і саме головне, найгарячішим місцем в Північній Америці. Словом Death Valley то одна величезна пустеля, в котрій дощі бувають надзвичайно рідко, а найнижча точка цієї пустелі знаходиться навітьна 30 метрів нижче ніж рівень моря. В цьому місці зібрані всі типи пустельякі я знаю – там є піщана пустеля, каміння пустеля і соляна пустеля – усі три можна бачити просто з машини їдучи вздовж національно парку – це також було непоганим уявленням що мене може чакати в Grand Canyon – мої друзі навіть почали більше хвилюватися, але було вже пізно бо ми приїхали в Лас Вегас. Насправді ця дорога до Лас Вегаса тривала трішки більше однієї доби, нам навтіь прийшлося переночувати по дорозі, тому що їхати по америці швико не можна (максимум 65 – 75 миль (100 – 120 км) за годину в залежності від штата) та й було купа цікавих місць по дорозі, ро які я вже казав раніше.

Лас Вегас, то таке собі правильне місто, головне не захоплюватися – то напевно єдине місто в америці де можна зовсмі дешево переночуавти (я наприклад за дві ночі в непоганому трьохзірковому готелі з власним казино заплатив 33 долари), гарно і дешево поїсти і попити та непогано розважится – словом те що треба для відпочинку після справжньої пригоди. Крім дешевого проживання майже кожен готель пропонує гарний сніданок/обід/вечерю практично в любий час – оскільки казино відкрито 24 години в день. Я так зрозумів що основне в них заманити клієнта в казино, тому обіди досить дешеві (по американьким міркам – 10 доларів з людини), а для розваги в фактично кожному казино є якісь різні шоу, що переважно також безкоштовні бо націлені на те що людина пізніше залишиться в тому ж казино.

Оскільки Лас Вегас то таки пустеля, то треба ще пару слів сказати про воду – вода звичайно є, але наприклад пів літри кокаколи чи спрайту чи просто газованої води з льодом можуть коштувати порядка 3 доларів, тому краще воду купувати в великих магазинах. Ще там існує хороша традиція в різних кафе вам  подадуть шклянку простої води з льодом просто так не беручи за це жодного цента, плюс будуть постійно підливати вам нової води. Ще останній маленький трюк на той випадок коли хочеьтся чогось більшого J – поки ви граєте в казино  усі напитки, що ви замовити будуть безкоштовні – тобто алгоритм тотального спяніння приблизно такий – сідаєте за автомат (звичайно який бере найменше за гру – наприклад по 25 центів – їх там досить багато) і чекаєте поки мимо пройде офіціантка, ну і звичайно замовляєте все що забажаєте. Не дуже часто граючи або при великій удачі можна напитися до зелених чортиків абсолютно безкоштовно J. Зауваження – напевно напитки безкоштовні саме тому аби люди пяніли і більше програвали в казино – так що я думаю що таки сильно напиватися не варто.

Отже, вислухавши ці всі розумні речі від своїх друзів, як тільки ми приїхали в Лас Вегас я одразу взяв собі іншу машину на прокат і поїхав в Grand Canyon, резонно вирішивши що спочатку треба гроші потратити на мандрівку, а потім то що вже лишиться то вже й можна і відірватися J.

Від Лас Вегаса до каньйону залишається всього лиш 450 км, плюс в славному штаті Арізона можна їхати аж 120 км за годину – так що можна за 4 години добратися, якщо їхати в ночі. Оскільки я розраховував бути там перед сходом сонця, то виїхавши в 1 годині ночі якраз о 5:30 я вже мав нагоду разом з величезною купую японських туристів стояти на горі, тобто на краю, і чекати сходу сонця що от-от мав початися. До слова сказати воно того вартувало!

Ще один короткий відступ про Grand Canyon:

Вся територія каньйону є один великим національним парком, за вїзд туди беруть гроші (20 $) але якось о 5 ранку мене ніхто про то не питав, а я й особливо не наполягав.

На від міну від всіх гір Grand Canyon – то яма. Причому досить глибока (1500 м). В самому низу каньона тече річка Колорадо, що протікає в цільому через 5 штатів, в принципі увесь Grand Canyon то саме її робота. Ще один важливий нюанс то спека -- Grand Canyon то така собі пустеля, хоч в самому низу і тече річка, але на неї розраховувати не варто.

Взагалі там досить жарко – єдиний градусник, який я бачив десь так уже під вечір показуваав порядка 90 градусів. Звичайно що фарингейта J Але навіть як перевести в градуси цельсія то все одно буде забагато – порядка 32 С.

Взагалі, оскільки то все таки пустеля в середині дня температура ще більша, а тіні фактично немає, плюс до того мінімімум половину дороги доведеться йти вверх і досить довго – до цього треба бути морально готовим.

Взагалі офіційно не рекомендовано за один день спускатися в самий низ каньйону і підніматися назад – це достатньо складно, особливо протягом літа. Ну але якщо дуже хочеться то таки можна. Інакшим варіантом було б переночувати в одному з наметових містечок внизу каньйона, але для цього потрібно було мати спеціальний дозвіл, за котрим треба було записатися за пару місяців до того, так що мені так чи інакше довелося б проходити все за один день.

Строго кажучи каньон лежить розтягнутим з заходу на схід і тягнеться досить довго, в найкрутішому місці на його північному і південному краю побудовано два туристичних містечка, звідки і починаються всі туристичні маршрути. Північний край ж в цілому вищий. Ніж східний десь так метрів на 200, але значно менше розбудований і дістатися туди значно складніше, крім того звідти йде тільки одна туристична стежка, по котрій довелося б спочатку спускатися вниз, а потім по ній же ж підніматися назад.

З східного краю є значно більше стежок і можна собі справді прокласти щось на подобі колоподібного марштруту аби не йти по тим самим місцям. Крім того вздовж східного краю каньйона їздять безкоштовні автобуси між різними туристичними стежками, так що після мандрування можна скористатися автобусом аби доїхти назад до своєї машини. Я мандрував саме з східного краю, вибравши стежку South Kebab Trail для того аби спустится вниз і стежку Bright Angel Trail для підйому назад ( на карті обидві позначені червоним).

Знаючи це все, додатково до звичайного набору речей для одноденної мандрівки я взяв  ще й порядка 4 літрів води і захисний крем від сонця – чесно признатися все дуже навіть пригодилося.

Перш за все South Kebab Trail – стежка майже намає тіні і жодного джерела з водою до самої річки (з річки воду теж пити не можна – дуже мутна, треба спочатку якось очистити). Вирушивши десь зразу після сходу сонця – приблизно о шостій ранку – є непоганий шанс всигнути ще до особливої спеки спуститися вниз до річки десь так на десяту годину. Уся стежка гарно позначена і закінчується мостом, що переводить вас через річку на протилежну сторону каньйона, тут можна відпочити бо це можна сказати найнижча точка нашої подорожі, дуже гарні краєвиди навколо впродовж всієї дороги, прямо після спуску до річки був просто суперовий піщаний пляж, де можна гарно відпочити і походити по прохолодній річці. Єдина проблема – як і всюди в каньйоні – майже намає тіні, так що треба постійно пити і змочувати одяг водою аби було хоч трішки прохолодніше. Сама стежка є досить широкою і гарно позначеною, там навіть по ній мули ходять, на котрих їздять ліниві туристи J.

Далі, якщо є дозвіл на ночівлю в наметовому таборі, можна залишитися там до наступного дня, інакше треба морально готуватися йти назад, і вибирати якуь інакшу дорогу, бо на South Kebab Trail води зовсім нема, а підйом дуже довгий.

Перепочивши біля річки, наступних десь так пів години дорога переходить через річку і трохи йде вздовж річки з суперовими краєвидами вздовж каньйону, є ще пару шансів спуститися до річки – це вже почалася стежка Bright Angel Trail.

За пів години, біля River Resthouse, дорога круто повертає круто до гори, ще десь з годину йде вздовж потічка а потім вже просто йде постійний підйом. Bright Angel Trail в принципі є значно кращий для підйому, оскільки вздовж всієї стежки розташовано декілька джерез з водою і будиночків де можна сховатися в тіні в особливу спеку, крім того вона виводить до краю каньйону, що все таки на 100 метрів нижчий ніж стартова точка на South Kebab Trail. Але поза тим майже вся дорога все одно пролягає по сонячним схилам (а значить температура буде ще вища ніж в тіні) і тягнеться постійно вверх більш менш сильним ухилом, так що треба розраховувати на значно більший час для підйому. Я умудрився навіть скласти табличку з часом і відстанями протягом своєї мандрівки – там достиь чітко видно що для підйому мені виходила десь так година на кожних два кілометри.

Дорога також досить добре позначена і краєвиди також непогані, але скоро починаєш їх розглядати тільки протягом привалів – бо поки піднімаєшся вже не до того J. Дуже важливо зупинятися часами в тіні для перепочинку, змочувати сорочку водою всюди де є вода і багато відпочивати – бо можна перегрітися – в середині дня на сонці температура часто зашкалює за 40 градусів. Крім того крем для загару просто обовязковий – згоріти можна дуже запросто. Я мав захисний крем що зменшує ультрафіолет в 30 разів, і то в мене шкіра під ним трішки загоріла.

Ну і на закінчення пару нюансів – всі відстані в гамериці в милях а висота в футах – тому здається що відстань коротша а висота вища – насправді то не так, температура також в фарингейтах тому спека здається страшнішою, хоч насправді так теж не є.

Коротше при розумному розрахунку то все не так страшно як здається і для здорового авантюрного організму в принципі можливо. Ну ніби все сказав. Наразі, Артем.